Після закінчення Сумського технікуму харчової промисловості зовсім юною прийшла Анна працювати інженером-технологом на Угроїдський цукрокомбінат. І навіть в той час вона ще не здогадувалась, що Господь привів її так далеко від домівки зовсім з іншої причини. Тут на неї вже давно чекала її доля – Сергій.
На відміну від Анни Сергій мав не виробничу професію. Після закінчення Харківського залізничного училища він мріяв стати машиністом тепловозу. Та, зустрівши Анну, залишився в Угроїдах, ставши дбайливим господарем, уважним чоловіком та чуйним батьком.
Знайомство, зустрічі, весілля, і вже більше 30 років вони разом, як одне ціле: в будні і свята, в радості і в горі, в роботі та відпочинку. Разом виховали сина та доньку, допомогли піднятись на ноги і випустили з затишного домашнього гніздечка. Знову залишись вдвох. Але їм ніколи не буває сумно, бо вони завжди разом.
Отак, в один час, їм, одразу обом Господь відкрив дорогу до храму. 
«Зараз навіть не можу уявити, як ми раніше жили без церкви», - ділиться Анна Любомирівна. І, певно, що це взаємно, бо прийшовши до храму, вони стали невід'ємною його частиною.
Нині, все, що відбувається в Іллінській православній громаді, проходить за активної участі родини Власенків.

Всі, без винятку, храмові події під пильним зором об'єктива фотоапарату Анни Любомирівни. Радіють літні прихожани храму, адже тепер, завдяки їй,  в кожного з них вдома з'явився власний фотоархів. А ще Анна Любомирівна чудова господиня, бо жодного разу святкові храмові чаювання не обходились без солодощів, приготовлених її вмілими руками. Сергій Вікторович завжди поруч, бо все, що будується чи ремонтується в храмі, не минає його золотих рук. А коли треба, то він завжди підставить своє плече і в інших справах. Кожної ж п'ятниці, вони разом відвідують в храмі церковну школу. Розпитують, цікавляться, багато читають.

За благословенням настоятеля отця Сергія, з вересня 2013 року Анна Любомирівна вже почала ділитися здобутими знаннями з маленькими прихожанами храму – стала викладачем з основ православної віри у середній групі дитячої церковно-просвітницької школи.

«Навіть ніколи не думала, що на своєму віку спробую ще й викладацьку справу, хоча ще з раннього дитинства мені це дуже подобалося», - посміхається Анна Любомирівна, - «Діти, вони справжні і відкриті, тому спілкування з ними завжди наповнене великим позитивом».  

Дітей не підкупиш, і стає очевидним, що вихованці відчувають до свого викладача дещо подібне. Адже, кожної суботи, коли відбуваються заняття в дитячій церковній школі, спостерігаєш картину, як діти, здалеку помітивши Анну Любомирівну, голосно і відверто радіють, біжать наввипередки назустріч, простягаючи до неї свої щирі дитячі руки.