Хто бував в Іллінському храмі, той певно звернув увагу, з яким витонченим смаком храм змінює своє святкове вбрання: то він віддзеркалює небесну голубінь, то поринає в смарагдовій зелені, то світиться золотим сяйвом, то полонить кришталевою білизною. Навіть не зразу розумієш, що цю атмосферу кольорової святковості відіграють зшиті вмілою рукою майстра оригінального крою рушники,  ажурні серветочки, накидки, що прикрашають храмові святині. Автором цих справжніх витворів мистецтва є Мотрона Трохимівна Кругляк - Мотя Трохимівна – так називають її всі, хто її знає. А знають її щирою і відвертою, доброю й лагідною, завжди усміхненою і привітною.

 

Таланту й скромності Господь відміряв Моті Трохимівні порівну, а ще він дав їй нелегку долю. Та вона не скаржиться, навпаки, з молитвою в серці і на вустах дякує Творцеві за кожну мить свого життя.

 

Народилася Мотрона Трохимівна на Сумщині на хуторку Крижень Білопільського району 8 квітня 1943 року. «Батьки казали, що я з двійні, - починає розповідь Мотя Трохимівна, - Але братик помер маленьким, а я лишилась». Певно, Господь, лишивши для життя на землі саму Мотю, віддав їй хрест, що готував для обох двійнят. Випробувань вистачало завжди, але міцно тримала на землі глибока віра, привита з молоком матері, і хрестик, з яким ніколи не розлучалась.

 

«Час тоді був такий, що до церкви ходити забороняли. Але наші батьки в свята завжди самі до церкви ходили і нас із собою брали. Хоча тоді я і молитов ніяких не знала, але віра в мені жила завжди. Скільки себе пам'ятаю, ніколи з натільним хрестиком не розлучалась. Коли не можна було відверто на собі носити, вшивала в одяг і носила. І дітей своїх так привчала», - ділиться Мотя Трохимівна.

 

Зростала Мотя в багатодітній сім'ї. Окрім неї Господь благословив батьків ще п'ятьма дітьми. Всі піднялись на ноги, здобули вищу освіту, розлетілись по світу. А Моті не поталанило… «Після закінчення місцевої школи подалася до брата в столицю, складала вступні іспити на хімічний факультет Київського університету ім. Т.Г.Шевченка. Не пройшла за конкурсом, та більше й не випробовувала долю. Поїхала до Чернігова, вивчилася там на закрійника. А зараз і не мислю себе ніким іншим», - пригадує Мотя Трохимівна.

 

Отак здобута професія стала справою її життя. Шліфувала свою майстерність Мотя Трохимівна у швейній майстерні Угроїдського комбінату побутових послуг. Бо саме в Угроїдах знайшла свою долю. «Якось, відвідуючи в селищі хрещену матір, познайомилась з майбутнім чоловіком – Іваном Яковичем, отак і лишилась тут. Чоловік працював на цукрозаводі машиністом тепловоза, я – в швейній майстерні. Діток ростили, їх у нас троє. Отак і жили», - з теплим сумом в очах говорить Мотя Трохимівна, бо нині вона одна… дітки, піднявшись на ноги розбіглись по світу, а чоловіка не стало…

 

Ще працюючи в майстерні Мотя Трохимівна шила для храму замовлення: накидки, стихарі для послушників, і навіть облачення священика. Жила з вірою, але храм відвідувала, як і більшість – на великі свята. Час був такий… А зрослася з храмом душею тоді, коли вийшла на заслужений відпочинок.

 

Нині, вже більше 15 років Мотрона Трохимівна не розлучається з церквою. Роками по крихтах збирала вона знання молитов та церковних правил, що не розуміла – розпитувала, читала сама.

 

 А зараз вона ділить з церквою свою самотність: «Інколи вже й богослужіння закінчується, а храм покидати все ще хочеться. Бо відчуваєш тут домашній затишок і спокій».

 

І ця атмосфера домашнього затишку створена у храмі не без допомоги її золотих рук.