Особисте і церковне життя для традиційного українського суспільства були нерозривними: будь яка сільська чи міська громада споконвічно гуртувалася навколо свого храму і своєї парафії. Все життя людину супроводжували церковні обряди: хрещення, вінчання і, зрештою, вхід у вічність. Храм був чимось більшим, аніж духовний центр громади: в минулому він слугував осередком освіти та культури, скарбницею історії «малої» батьківщини та, в певній мірі, центром суспільного життя. Як архітектурна споруда, кожна церква організовувала навколишній простір, надавала неповторної оригінальності місту чи селу.
Історичні джерела свідчать, що перший дерев’яний храм в Угроїдах був збудований у 1708 році. В архівному фонді Харківська духовна консисторія в кліровій відомості Пророко-Іллінської церкви слободи Угроїди Охтирського повіту Харківської губернії за 1814 рік вказано: «… церков во имя пророка Ильи однопрестольная, деревянная, здание крепкое, построена в 1781 году. Сосудов серебряных, книг и всякой утвари достаточно. При ней колокольня рубленная, крытая дубом. На ней 4 колокола: 1-й весом 20 пудов; 2-й – 8 пудов; 3-й – полпуда. Пахотной и сенокосной земли – 33 десятины».
Де він розташовувався, сьогодні ми не знаємо. Можливо, стояв він на одному з пагорбів села, зокрема, на тому, котрий зветься тепер «На Угроїдах». На 1808 році цьому храму належало 945 душ прихожан обох статей. А також кріпосні хутора Сергіївського, який був у власності майора Івана Апостол-Кегича. Цей храм за непідтвердженими даними згорів, а, можливо, був розібраний, чи потерпів від ворожих набігів. Бо у вищевказаному архівному фонді в кліровій відомості, датованій 1842 роком знаходимо: «…постоена церковь в 1781 году тщанием прихожан, а в 1829 году вновь возобновлена с подведением каменного фундамента, покрыта железом и окрашена краской. Здание деревянное, колокольни при ней не имеется, а колокола висят на четырех столах в крышей. Престол в ней один холодный, во имя Святого Пророка Ильи. Утвари достаточно. Притча положено по штату здавна: священник один, дьякон один, пономарь один. Земли при сей церкви усадебной две десятины, пашенной и сенокосной – 33 десятины, но плана и межевой книги на оную землю нет. Дома у священника и дьячка выстроены от поміщика на усадебной подцерковной земле, а пономарь живет на отведенной поміщиком квартире. Зданий принаджежащей сей церкви не имеется. Расстоянием сей церкви от консистории – 138 верстах, от духовного правления в 80 верстах, от местного благочиния в 38 верстах. Ближайшие к ней церкви: Георгиевская слободы Турви и успенская села Успенского, оба в 6-ти верстах».
Також існують відомості, що в ті часи неподалік від базарної площі селища по вулиці Церківці (нині вулиця Радянська), де свого часу був базар і влаштовувався Іллінський ярмарок, стояла цегляна капличка. В ній було декілька ікон та висіла лампадка. Місцевий житель чи випадковий перехожий в хвилини радості, смутку чи душевного неспокою мали змогу помолитись там, поставити свічку. Яким чином вона закінчила своє існування нам, на жаль, не відомо. Ймовірно, капличка була розібрана в період тоталітарного атеїзму, можливо, і дещо раніше.
Новий кам’яний, нині діючий Пророко-Іллінський храм, був збудований на східній околиці села місцевим поміщиком колезьким асесором Миколою Антоновим у 1847 році, про що і сьогодні свідчить напис біля входу.
Церква була побудована поруч із маєтком Антонових, де був посаджений гарний парк і сад. Розпоряджалася вона 35-ма десятинами землі, а утримувалася за рахунок пожертв своїх парафіян.
У 1860-ті роки, коли село стало належати поміщиці Клеопатрі Семенівні Плетньовій, навколо храму з’явилася кам’яна огорожа, збудована на кошти поміщиці, але до цього часу огорожа не збереглася.
В ті часи храми були ще й центрами просвітництва. Наші діди й прадіди здобували писемність саме завдяки парафіяльним церковноприходським школам, які створювалися при кожному храмі і утримувалися за їх кошт. Не став виключенням і Пророко-Іллінський храм. З 1891 року тут діяла церковнопарафіяльна школа, а з 1902 року – міністерське змішане училище.
В історичних джерелах того часу знаходимо:
«Пророко-Ильинская церковь построенная в 1847 году помещиком Николаем Антоновым; каменная, однопрестольная. От Харькова 130 верст. Ближайшая почта-телегдаф ст. с. Краснополье 10 верст.Земли усадебной 320 квадратных сажен, палатной и сенокосной 33 дес. 864 кв.саж., из них 2 дес. неудобной. Прихожан мужского пола 882, женского пола 831 души. Неприкосновенного капитала 1000 руб., процент в пользу причта. Причта по штату положено: священник и псаломщик. Жалование священника 127 руб. 40 коп., псаломщика – 23 руб. 52 коп. Помещение для причта церковное. Двухклассное училище Министерства Народного Просвещения и женская церковно-приходская школа.» («Справочная книга для Харьковской епархии». Упорядкував секретар Харківської Духовної консисторії Іван Самойлов. Харків 1904 рік)
Поряд з цим, в архівних довідках, датованих 1916 роком, значиться наступне: «церковь построена в 1847 году тщанием помещика коллежанского асессора Николая Антонова, день освящения неизвестен. Здание каменное с такой же колокольней в одной святи, крепкое, покрытое железом, внутри и снаружи оштукатурено, тесная, холодная. Ограда вокруг церкви каменная, построена в 1868 году тщанием помещицы Клеопатры Плетневой. Престол в ней во имя Святого Пророка Ильи. Утвари достаточно. По штату положено священник и псаломщик. Земли при церкви состоит: усадебной вместе с погостом церковным 2 десятины 320 квадратных сажней. Пахотной 33 десятины. Всего 35 десятин 320 сажней. Земля находится в бесспорном владении причта. Кроме того, по плану значится земли под бывшим водоемом 1 десятина 1464 квадратных сажней и под проселочной дорогой 1800 квадратных сажней. Всего 37 десятин 1184 сажени. Дома деревянные, построенные на церковные средства для священника в 1896 году и псаломщика в 1897 году и являются собственностью церкви. Другие здания, принадлежащие церкви – церковно-приходская школа на црковно-притчевой усадьбе и деревянные строения внутри ограды. Дома и надворные постройки находятся в хорошем состоянии, а ограда усадебных мест требует ремонта. Расстояние сей церкви от консистории – 130 верстах, от местного благочиния в 35 верстах, от железнодорожной станции «Красильное» в 10 верстах, от уездного города Ахтырки в 90 верстах. Имеющиеся в приходе школы: церковно-приходская женская одноклассная школа, открыта 14 октября 1896 года и двухклассное смешанное училище, преобразованное из одноклассной земской школы в училище в 1902 году».
Але настала доба атеїстичної пропаганди, це був найтрагічніший для релігійних споруд період, початок якому поклав збройний переворот у жовтні 1917 року. Нова влада вела боротьбу не лише за матеріальні цінності, а й за свідомість людей. Антирелігійний державний коток, що пройшовся державою, за 70 років підім’яв під себе тисячі християнських храмів. Знищенню підлягало все, пов’язане з релігією: стародруки, архівні матеріали, високохудожні твори церковного мистецтва – ікони, фрески та коштовні речі релігійного призначення, а найголовніше – сам храм, як архітектурна перлина та основа духовності конкретної релігійної громади. Храми, як і люди, за часів радянської влади зазнали страшних «репресій»: хтось із них «вижив», хтось наполовину втратив свою колишню привабливість, а хтось і «пішов з життя». Деякі храми, яким, ніби то «пощастило», перетворились на комори, склади сільськогосподарської продукції, клуби чи школи.
Не минула така участь і Угроїдський храм. В 1930 році його було закрито, а в 1933 році за рішенням місцевої влади церкву було «реорганізовано» в сільський клуб і в цій своїй «новій» іпостасі вона існувала до 1942 року.
До реорганізації храму в клуб нова влада поставилась з особливою «серйозністю»: зруйнували купол та дзвіницю, зняли дзвони. За переказами очевидців, один із дзвонів був дуже великий і мав надзвичайно гучний і незрівнянно мелодійний звук, який було чути не лише в Угроїдах, а і в навколишніх селах. Чарівність і краса цього передзвону і досі згадується прихожанами. Падаючи з дзвіниці, дзвін вгруз в землю на півметрову глибину. Але це не зупинило руйнівників, вони завзято витягли дзвін двома паровицями коней і знищили.
Дбаючи про повноцінне «культурне» життя місцевих жителів, потрудилися руйнівники і в самому храмі: іконостас розламали, у вівтарі влаштували екран для демонстрації кінофільмів, а в основній частині храму, де звичайно стояли парафіяни під час служби, створили кінозал, розмістивши стільці для глядачів. Окрім перегляду кінофільмів, тут влаштовувались танці під гармошку чи патефон.
Щоб не лишилось жодної згадки про попереднє призначення будівлі, розписи і ікони на стінах були старанно забілені вапном. Але, так сталося, що, чи то від підвищеної вологості повітря, а можливо, з якихось інших причин, побілені образи на стінах проявлялися. За спогадами очевидців, це відбувалося декілька разів, і тому молодь, прийшовши в цей «клуб», замість того, щоб танцювати, хрестилась.
Всі церковні святині: великі і малі ікони, хоругви, підсвічники, хрести, все храмове приладдя винесли з храму і помістили в дерев’яному хліві радгоспу (економії), що знаходився неподалік. Але, згодом, за невідомими причинами у хліві сталася пожежа, яка знищила більшість церковних речей. Деякі ікони, книги, Святу Плащаницю люди встигли врятувати і взяти на збереження додому. В основному церковні святині лишилися в учасників колишнього церковного хору, а Плащаниця зберігалась вдома у місцевого жителя Рашевського Миколи, якого в народі «по-вуличному» прийнято було називати «Борулею».
Велика Вітчизняна війна 1941-1945 років стала трагічною сторінкою історії Радянської держави, але, поряд з цим, вона вдихнула нове життя в існування Православної Церкви. Церква принесла значні пожертвування на олтар оборони Вітчизни. Тому, 4 вересня 1943 року на нараді, що проходила в одній з заміських резиденцій Й. В. Сталіна, було прийнято рішення переглянути державну політику у ставленні до Церкви. Того ж дня в Кремлі Й. В. Сталін зустрівся з видатними ієрархами Православної Церкви. Всі до одного питання, які були поставлені ієрархами, розв’язались позитивно. Наслідки раптової «зміни курсу» були дійсно вражаючими. Призупинились прямі гоніння на віруючих і значна частина репресованого духовенства була повернута на волю. Наказом Й. В. Сталіна було поновлено богослужіння в храмах, які вціліли в період встановлення Радянської влади, та повернуто священників із заслань і тюрем.
Крім цього, під час окупації німці також відкривали храми. В той час існували думки, що нібито німці відкривали храми в силу своєї релігійності. Зовсім навпаки: фашисти мислили за допомогою церкви завоювати прихильність людей. Насправді ж, відкриття храмів тільки гуртувало людей навколо рідної і близької церкви, яка уособлювала в роки лихоліття найдорожче – Батьківщину.
Своє «друге» життя як православна святиня Угроїдський Пророко-Іллінський храм розпочав у 1942 році. Тому, ймовірно, що спершу він був відкритий німцями. Ініціаторами відкриття храму стали самі місцеві мешканці, в основному це літні чоловіки, яких не взяли на фронт, та жінки. В тяжкі часи воєнних лихоліть вони, не рахуючись ні з чим, організувалися і за власні кошти та власними зусиллями відновили сплюндровану і зневажену святиню. Байдужих не було, кожен місцевий житель вносив свій посильний внесок. Жінки змили вапно зі стін. Чоловіки відбудували вівтар, змайстрували нові дерев’яні підсвічники, хрест та різьблену огорожу. З тих, що особливо відзначились на відновленні храму і кого пам’ятають місцеві жителі, називались імена сестер Марфи та Марини Кругляк, Марії Ткачової, Марії та Наталії Пушкалових, Анастасії Сірої, Олександри Рибалко, Миколи Рашевського.
Всі церковні святині, які зберігались у місцевих жителів, були повернуті до церкви. А на зібрані громадою кошти були найняті іконописці з Києва, щоб поновити розписи на стінах. Храм поладнали і освятили 22 травня 1942 року в день святкування пам’яті Миколая-чудотворця, архієпископа МирЛікійських. З того часу, відкривши свої двері для віруючих, храм більше не закривав їх. Він продовжував триматися на пожертвах своїх парафіян. Але потребував капітального ремонту, так як був покритий толлю і залишався без купола та дзвіниці.
Траплялися на його віку нечисті духом. Храм декілька разів грабували. В 60-роки грабіжники, посягнувши на церковні святині, викрали ризи, книги і Плащаницю, яку місцеві жителі знайшли у ліску на соснах і повернули до храму. Пізніше його грабували ще декілька разів. Особливу цінність для грабіжників представляли церковні атрибути, ікони та гроші, зібрані парафіянами на ремонт храму. Деякі речі так і не були знайдені до цього часу.
Але за час свого існування храму таланило і на небайдужих людей. В 50-х роках було зроблено внутрішній косметичний ремонт, а на даху замість купола було змайстроване примітивне спорудження, до якого можна було прикріпити Хрест, щоб будівля набула вигляду церкви. В 1964 році за кошти однієї з парафіянок, яка віддала на храм гроші, виручені від продажу власної тільної телиці, церкву покрили шифером
В 1997 році Угроїдський Пророко-Іллінський храм відсвяткував свою 150 річницю, але своє відновлення він продовжує до цього часу. В 2003 році на храмі було встановлено купол, а в 2005 році – споруджено дзвіницю та вхідну браму.
2010 рік відкрив нову сторінку в його історії, так як цього року було відкрито малий храм, освячений на честь Святих новомучеників та сповідників віри у 20 сторіччі за Христа постраждалих.
Нині храм перебуває в стадії капітального ремонту, ведуться внутрішні роботи.
Сподіваючись на милість і покровительство Господнє, прихожани на чолі з настоятелем храму намагаються повністю відновити храм, щоб продовжити його життя та зберегти цю православну історичну святиню для майбутніх поколінь.
