Розповісти про храм неможливо без розповіді про людей, які присвятили йому своє життя, ставши, тим самим, невіддільною частиною його історії.

Як відомо, історичне коріння Угроїдського храму досягає глибини 17 століття, але відомості про священнослужителів того часу, ні в офіційних джерелах, ні в пам’яті народній, на жаль, не збереглись. Майже через півтора століття існування храму знаходимо перші згадки про настоятелів того часу.

Першим зі священиків, відомості про якого дійшли до наших днів був о. Петро Іваницький, служіння якого припадає на 1860-1865 роки, дияконом в той час був Стефан Федоровський, а пономарем – Іван Строєвський, який служив при храмі до 1884 року. Про особливості їхнього життя чи служіння ми, на жаль, не знаємо.

 

 

 

Наступним священиком Пророко-Іллінсьої церкви, який окрім свого імені залишив про себе ще й добру згадку був о. Олександр Андрійович Василевський. Близько 30 років свого життя присвятив отець Олександр храму. Він закінчив семінарію по 2-му розряду. В сані священика перебував з 1865 року, з 1866 по 1895 рік був священиком Пророко-Іллінсьої церкви. В той час в Угроїдах проживало близько 2-х тисяч населення. Будучи людиною непосидючої вдачі, отець Олександр ініціював у 1871 році відкриття в Угроїдах земського народного училища, де сам був законовчителем. Поряд з цим, священик був завідувачем місцевої церковно-приходської школи. Історичні довідки того часу зберігають пам'ять і про інших тогочасних служителів храму: дияконів та псаломщиків. Разом з історичними даними про отця Олександра Василевського знаходимо відомості про диякона Петра Іллінського (1866-1884 роки) та псаломщика Михайла Івановича Строєвського (1885 - 1895 рік),який, ймовірно, змінив у службі свого батька – пономаря Івана Строєвського. 

 

 

 

Історичні джерела зберегли відомості і про наступного настоятеля храму – священика Іллю Ковтуна. В «Довідковій книзі для Харківської єпархії», датованої 1904 роком знаходимо: «Священик Ілля Ковтун 46 років. Закінчив Чугуївське військове училище. Диякон з 1889 року; священик і на даному місці з 1895 року. Є законовчителем місцевої церковно-приходської школи. Остання нагорода – скуфія в 1902 році. Псаломщик Михайло Мартинов 31 рік. Закінчив Харківське духовне училище. Псаломщик і на даному місці з 1895 року. Церковний староста селянин Кіндрат Кругляк з 1901 року». Понад століття відділяє нас від цих часів, тому відомості про цих священнослужителів збереглись лише в архівних документах.

Одним з перших священнослужителів, відомості про якого дійшли до нашого часу не лише з історичних джерел, а кого вдалося пригадати місцевим жителям з власної пам’яті, був отець Сергій Владиков. Служив він порівняно недовго, час його служіння датується з грудня 1917 року до кінця 1919 року, за цей короткий час свого служіння він не встиг лишити про себе багато спогадів, окрім того, що він вміло суміщав пастирство з професією пічника. Також відомо, що псаломщиком в той час продовжував бути вже відомий нам Михайло Мартинов.

Глибше вкарбувалися в пам’яті місцевих жителів спогади про старосту того часу Іакова Диомидовича (або звичніше для нас Якова Демидовича) Рибалка. Будучи вихідцем із заможної сім’ї, Яків Демидович здобув освіту в Кучеровському технікумі. В складі Червоної армії боровся за встановлення в країні Радянської влади. Але, ще до закінчення громадянської війни, у зв’язку з пораненням був демобілізований та з 1920 по 1923 рік виконував обов’язки старости храму. Незабаром йому, як людині освіченій, запропонували очолити місцеву селищну раду, де він пропрацював до похилого віку. Ще деякий час Яків Демидович працював агрономом місцевого колгоспу. Помер у 1960 році.

Після Якова Демидовича з 1924 року старостою храму був його рідний брат – Савелій Демидович Рибалко. Він був останнім старостою, який служив у храмі до його закриття, чи-то «реорганізації» в сільський клуб. Після закриття храму, церковний староста змушений був заробляти собі на життя іншим ремеслом. Будучи гарним шевцем, він організував власну майстерню, де працював сам і навчав бажаючих чоботарству.

Настоятелем храму в ті часи був отець Василій Пилипович Підгорний. Час служіння отця Василія датується з 15 серпня 1923 року по березень 1928 року. (Дияконом в той час був Іван Жуков.) Родом він був із міста Тростянець. Час служіння отця Василія припадає на 1924-1928 роки. Але і за цей короткий період своєї служби в храмі священик встиг здобути великий авторитет і повагу прихожан. Роки його служіння співпадають з роками особливого гоніння на церкву та репресій духовенства, але, незважаючи на натиск влади, він не відступився від Бога, церкви і парафіян, за що поплатився власною свободою. Його було заарештовано і заслано до Сибіру, де він пробув близько 10-ти років. У 1941 році його було звільнено, але в Угроїди він не повернувся, влаштувався в місті Суми. В час ув’язнення його родина залишалась жити в селищі Угроїди, а після звільнення також перебралась до міста Суми.

В історичних джерелах поряд з відомостями про отця Василія Підгорного знаходимо згадки про священномученика Варлаама (Лазаренко), життя якого теж пов’язане з історією Іллінського храму: «Епископ Майкопский Варлаам (Лазаренко) (в миру Лазаренко Григорий Яковлевич) родился в 1879 году в селе Новоселица Полтавской губернии, в крестьянской семье.

После издания «Декларации» 1927 г. отделился от Заместителя Патриаршего Местоблюстителя митр. Сергия (Страгородского), уехал на Украину, с августа 1927 г. по март 1928 г. служил в сельских храмах Сумского и Белгородского округов:

 

 

 

 

 

Сумская о., Краснопольский р., с.Угроеды, Ильинская церковь 
епископ; Год начала 1927; Месяц начала 8.»

То ж, за архівними даними час служіння єпископа Варлаама в Іллінському храмі припадає на серпень 1927 року. 27 лютого 1930 року його розстріляли в Майкопській тюрмі, м. Майкоп Північнокавказького краю.

 

 

 

На тяжкі роки тотального атеїзму припадає служіння ще одного настоятеля храму – отця Іоанна Гресь (1928-1930 роки). До першого свого арешту, який стався у 1930 році, отець Іоанн довгий час служив у Краснопіллі та Угроїдах. В 1930 році був репресований та засланий до Сибіру, повернувся додому із заслання через 3 роки – 1933-го. Священиком місцева влада не давала влаштуватися. Тому, коли під час окупації німці відкрили церкву в Жигайлівці Тростянецького району, отець Іоанн пішов туди служити пастирем, щоб підтримувати дух знедолених людей. Минуло не одне десятиліття з того часу, поки прийшло до нашої влади усвідомлення того, що відкриття храмів в той час гуртувало людей навколо церкви, що символізувала собою найдорожче для кожного – Батьківщину. Але тоді більшовицька влада мислила по-іншому: залишився служити попом «під німцем» - значить зрадник. Тому і з отцем Іваном командування нашими військами, які звільняли у 1943 році Жигайлівку, не стало розбиратися – його розстріляли. Реабілітований він був прокуратурою Сумської області лише через півстоліття – 19 січня 1993 року в Свято Хрещення Господнього.

Але повернемось в рік 1930 – добу активної атеїстичної пропаганди. Починаючи з 1930 року у храмі зовсім припинилися богослужіння. Відомо, що до революції 1917 року на території нинішньої Краснопільщини діяло близько 40 храмів, котрі були окрасою й центром духовності кожного села. Були… й більшості з них не стало. Нашому храму пощастило дещо більше, так як в той час він використовувався в якості сільського клубу.

 

Відновились богослужіння в храмі в 1942 році. Після поновлення богослужінь, 22 травня 1942 року – в свято Миколая-чудотворця – настоятелем храму був призначений отець Миколай Артеменко. Був він неодружений, із сім’ї мав матір і брата. Служив отець Миколай недовго, до 1945 року.

По закінченні Великої Вітчизняної війни розпочався новий виток агонії в атеїстичній пропаганді. Радянська влада поставила перед священиками свої вимоги: поголитися, підстригтися і правити служби в храмі формально. В той час єдиними представниками суспільства, яким дозволялось ходити до церкви, були люди похилого віку. Людям працездатного віку, а також молоді і дітям ходити до храму суворо заборонялось. Релігію радянська влада називала «опієм для народу», а віруючих – одурманеними. Тому, аби не «сіяти смуту в масах», а «приспати пильність» віруючих людей влада проявляла «турботу» про представників старшого покоління, дозволяючи їм відвідувати богослужіння, але сподіваючись на те, що зі зміною покоління відбудеться повне знищення релігії.

Отець Миколай категорично відмовився виконати тогочасні вимоги, за що поплатився власною свободою. За непокору владі і релігійну пропаганду його було ув’язнено на 20 років. Як в подальшому склалася його доля – невідомо. Є припущення, що закінчив він своє життя у більшовицьких таборах, до яких був засланий.

На місце отця Миколая хутко знайшлися «осучаснені» священики: поголені і підстрижені за «дрес кодом» тих часів. Людська неприязнь до такого нововведення спричинила розкол у місцевому храмі. Церковний хор у повному його складі відмовився співати під час служб, виявляючи тим самим свій протест проти «стрижених і голених» священиків, та і для самих священиків епітетів не шкодували, їх називали боговідступниками, єретиками, зрадниками, а ще такими, що продалися владі, аби мати з цього власний зиск. Висловлюючи свій протест новорежимним священикам, більшість прихожан кинула церкву і стала молитися окремо.

В той час храми перестали бути головними осередками просвітництва і культури, а їх настоятелі – беззаперечними авторитетами для суспільства. Життя Православної Церкви перетворилось на скупе існування. Попереду на церкву чекало ще майже півстоліття тоталітарного атеїзму, про який сьогодні нинішнє підростаюче покоління дізнається уже хіба що зі сторінок підручників історії. Влада методично відібрала у людей віру в Бога, нав’язавши партійну ідеологію, чим сплюндрувала повагу до Батьківщини в цілому. Православні свята, обряди, народні традиції вважалися пережитками минулого, люди ж, які їх підтримували, піддавались жорсткому знущанню і переслідуванню.

 

В той час Угроїдському храму ніяк не таланило на священнослужителів. Чи-то прибулі священики відчували себе тут некомфортно, чи-то прихожани відчували себе з ними незатишно, судити важко. Далеко не кожен з них лишив по собі добру згадку, а щодо деяких, то забулись навіть їх імена. Єдиною спільною рисою, яка їх поєднувала було те, що всі вони без виключення були люди наїжджі. Період з 1945 по 1949 рік припадає на служіння священика Всеволода Полтавцева. На жаль, в пам’яті парафіян він не лишив жодної згадки про себе, але деякі факти з його біографії збереглися в архівних справах: «За этот проступок (поминал 23. VI. 45 бывших царей, цариц, князей и княгинь на службе) управделами удалил протоиерея Полтавцева Всеволода из прихода Белополья и перевел его в с. Угроеды Краснопольского района» (из письма тов. Посуленко, уполномоченного по делам русской православной церкви, в адрес председателя совета по делам русской православной церкви при СНК СССР тов. Карпова г. Москва). Ймовірно, в порівнянні з Білопіллям селище Угроїди програвало по кількості прихожан, тому таке «заслання» розцінювалося як пониження в чині.

 

 

 

 

 

 

З 1949 по 1952 рік настоятелем Угрїдського храму був отець Даніїл Степанович Шеметов. Єдиний факт, який нам достеменно відомий з біографії цього священика, це те, що він народився в 1902 році. Інших відомостей про нього, звідки він, яким чином сюди потрапив і чому час його служіння виявився таким коротким, ми, на жаль, не знаємо.

1953-1957 роки припадають на служіння священика Павла Кузьменка. Відомо, що в цей час за сприянням отця Павла проводився поверховий ремонт приміщення храму. Певно, що саме цим він завоював особливу повагу і прихильність парафіян. Мав родину. Але, з невідомих парафіянам причин, в Чистий Четвер 1957 року він переїхав в село Миропілля Краснопільського району, де і продовжив своє служіння. Знався на лікарських травах та займався лікуванням людей.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Згодом настоятелем став священик Афанасій Азяев. Служив він зовсім недовго: в 1960-1962 роках. Місцеві жителі пригадують, що був він людиною літньою та ще й якоюсь дивною. В чому саме проявлялась його дивина є маса дещо суб’єктивних думок. Одним словом, отця Афанасія звільнили. Після звільнення він, нібито, виїхав в Москву до дітей. Подальша його доля нам невідома. 

Квітень 1966 року виявився для Угроїдського храму щасливим, бо саме 11 квітня цього року настоятелем храму був призначений отець Іоанн Заїка, який присвятив служінню в Угроїдах 25 років свого життя. Окрім парафії в селищі Угроїди мав парафію в с. Криничне, де і проживав. Отець Іоанн був людиною непростої долі. За розповідями його сучасників, до рукопокладення він працював вантажником, не відрізнявся особливою чистотою душі і помислів, але в певний період свого життя став на праведний путь служіння Богові. Його розум, цілеспрямованість та музичний хист допомогли йому в становленні його як священика, а скромність та добросовісне ставлення до своїх обов’язків – завоювали авторитет як у прихожан так і в співслужителів. 

Отець Іоанн турбувався про храм, підтримуючи і зберігаючи його від руйнівної сили часу і безвір’я. Пережив особисту сімейну трагедію – загибель двох дорослих синів.

У 1994 році, в зв’язку з погіршенням стану здоров’я, попросив дозволу звільнити його від обов’язків настоятеля Угроїдського храму. Його прохання задовольнили, залишивши йому парафію в рідному селі Криничному, де і закінчилось його життя.

Відомо, що окрім священика, ще однією важливою фігурою в житті храму є церковний староста. 26 років свого життя присвятила цій діяльності Ірина Василівна Забара (1963-1989), турбувалась про храм, на скільки вистачало наснаги та коштів, всіляко захищала його перед місцевою владою від закриття.

Після Ірини Василівни в жовтні 1989 року на посаду старости була обрана Дар’я Андріївна Зражевська – жінка дивної непосидючої вдачі. Дар’я Андріївна дуже любила церкву, проводила там майже весь всій вільний час. Вона вміла працювати з людьми, з кожним знаходила спільну мову. А також, вона відзначалась ініціативністю і надзвичайною енергією, тому за час її роботи в храмі було багато чого зроблено. Відчувши погіршення здоров’я та зваживши на всій похилий вік, у 1994 році Дар’я Андріївна передала справи своєму наступнику – Івану Васильовичу Радівілову.

Але повернімось до настоятелів храму, отже, починаючи з 1994 року, а саме після звільнення отця Іоанна Заїки, по 1996 рік, тобто протягом двох років в Угроїдському храмі встигли змінитись 5 священиків.

Відкрив цей послужний список отець Олександр Родіонов. Він досить швидко зміг завоювати прихильність і довіру прихожан, але так же швидко їх втратив. Нині отець Олександр позбавлений права служити, де він проживає і чим займається – невідомо, відомо лише, що родина його мешкає в м. Суми. 

Навесні 1995 року Угроїдський храм приймав уже нового настоятеля – отця Володимира Косюгу. Отець Володимир ввійшов в історію храму, як священик, який мав рекордно короткий термін служби в храмі – менше місяця. Через несумісну з саном священика поведінку, його було звільнено без права займати посаду настоятеля. Після чого отець Володимир, прихопивши церковну печать, зник в невідомому напрямку.

В тому ж 1995 році Угроїдський храм приймав уже нового настоятеля – отця В'ячеслава Радостєва. До рукопокладення отець В’ячеслав закінчив Сумське вище артилерійське училище. Хоча і пробув він у Угроїдах зовсім недовго, але встиг залишити по собі добру згадку своєю терплячістю, врівноваженістю і спокійною вдачею. Парафіяни хотіли клопотати перед єпархією про постійне призначення отця В’ячеслава настоятелем храму, але не встигли. 

Настоятелем Угроїдського храму був призначений отець Симеон Кисленко, який прослужив в храмі близько року (кінець 1995 – початок 1996 року).  Отець Симеон був наїжджим, приїздив в Угроїди на службу з Сум. Через деякий час отримав призначення в с. Чернетчину, що поблизу м. Суми. 

Після отця Симеона – став отець В’ячеслав Лапін, який також в Угроїдській парафії пробув недовго.

З 30 листопада 1996 року і до нині настоятелем храму є отець Сергій Зеленський. Дякуючи волі Божій, разом з новим настоятелем храм отримав і своє нове життя.

В роботі використані матеріали:

В.Н. Анацький "Мученики за віру", Суми 2005 рік.

Архівні довідки.

Спогади жителів селища Угроїди.

Матеріали з газет і альбому музею Угроїдської ЗОШ І-ІІІ ст.

Даний матеріал було упорядковано в 2012 році.