Наше ставлення до священнослужителів часто базується на розповсюджених стереотипах. Серед них, що служителі культу – це вже в літах чоловіки, з похмурими обличчями, які навколо бачать лише гріх і бісів. Мій сьогоднішній співрозмовник, настоятель Угроїдської Іллінської церкви, протоієрей Сергій Зеленський залюбки руйнує ці міфи. Він майже мій одноліток - йому 38 років. Щоб заінтригувати, можна зробити тези: в духовних пошуках колишній юнак цікавився ізотерикою і окультизмом, а в пошуках Біблії потрапив на зібрання баптистів-протестантів, в армію він йшов рядовим, а повернувся священиком, він цікавиться історією релігії і разом з тим вважає, що для залучення молоді до віри не варто йти за шаблоном, треба шукати свої шляхи і мати власне обличчя, він слухає «Алісу» і Юрія Шевчука, а щоб про Угроїдську церкву дізналося якомога більше людей, ініціював створення відповідного інтернет-сайту. Та щоб більше дізнатися про цю людину, з нею варто поспілкуватися, тим більше, що бесіда з ним складається легко і невимушено.

- Отче Сергію, рішення стати священиком прийшло раптово, можливо був якийсь знак чи йшли до цього поступово?

- Я виріс у звичайній радянській сім’ї, де всі в душі хоч і вірили в Бога, але нікому про це не говорили. Єдина, хто не приховувала своєї набожності, молитов, це бабуся. В 16 років у мене, як і у багатьох в цьому віці, почалися пошуки сенсу життя. Чесно скажу, не відразу я в Храм прийшов. В кінці 80-х років, на початку 90-х в суспільстві почалися великі зміни. Тоді модними були ізотерика, окультизм, тож і я на рівні юнацької цікавості захопився ними. Душа щось шукала, а хто б підказав, направив на вірний шлях, не було.

В ті часи доволі проблемною справою було знайти Біблію. Хтось підказав, що цю книгу можна придбати на зібраннях баптистів-протестантів, і я подався туди. Книги там і справді продавали, але залишитись надалі не зміг – серце, душа не відгукнулись.

А одного разу із шкільним товаришем знову ж таки із цікавості зайшли до одного з Сумських храмів. Це було взимку, напередодні Різдва. Думав, це займе більше 5 хвилин, а пробув там всю службу, хоч майже нічого з того, що там відбувалося, говорилося, не зрозумів. Я хреститися навіть правильно не вмів, бо лівша і весь час хотів зробити це зліва направо. Швидше за все це й був якийсь знак, бо не міг вийти з Храму. Мабуть, це ж колись відчули і посланці князя Володимира, які, потрапивши до Храму Святої Софії, вимовили, що не зрозуміли, де були: на Небі чи на землі. Але я не вірю у випадок, а вірю у промисел Божий, тож пов’язую це з бабусиними молитвами, які крадькома підслуховував. Вона заклала в дитячій душі зерна, які згодом дали сходи.

Так я почав відвідувати Храм, пізнаючи ази віри з найелементарнішого, коли бабусі в церкві вчили мене хреститися, слово за словом намагався зрозуміти службу, а що не міг – запитував у батюшок. Інколи ображався на зауваження, але в душі з’явилось якесь відчуття благодаті, єднання з службою. З підсвідомого все перейшло на свідоме, а оскільки я був наймолодшим хлопцем, який постійно відвідував церкву, мені запропонували послушаніє, через півроку дозволили зайти до вівтаря. Мені тоді було 17 років. Скажу, що спочатку було бажання стати навіть не священиком, а піти в монастир, та все ж мені запропонували зачекати з прийняттям цього рішення.

- Якби не стали священиком, ким могли б стати?

- Я закінчив Сумський машинобудівний технікум за спеціальністю «Технік-технолог холодильного машинобудування» і за розподілом до служби в армії встиг попрацювати на заводі ім. Фрунзе. Паралельно з цим паламарив і сторожував в одному з храмів.

Хоч і мав на руках довідку з церкви, що я є послушником з перспективою вступу до церковного закладу, яка давала змогу не йти служити до збройних сил, все ж вирішив, що треба це зробити і виконати свій обов’язок перед державою.

Та на все є воля Божа і так сталося, що саме в армії, у військовій частині «Десна», зустрів священика, який свого часу служив у Сумській Єпархії. Познайомилися, я розповів про своє життя і він взяв мене під свою духовну опіку, став моїм духовним наставником. Тож одночасно служив в армії і Богу в місцевому храмі. Цей же священик згодом обвінчав нас з моєю теперішньою дружиною і повіз в Чернігів до єпископа на співбесіду. Так сталося, що ще будучи військовозобов’язаним, мене висвятили в диякони, а згодом і в священики. Ним я й залишив армію.

У 1996 році повернувся в Суми, де мене тимчасово прийняли до штату Собору. Та все ж, хоч я сам і з міста, не залишало бажання служити десь у невеличкому селі.

- І як Вас, такого молодого батюшку, зустріли сільські прихожани, адже від стереотипів нікуди не дінешся, та й до церкви в селі ходили тоді здебільшого люди вже не молоді?

- Зустріли, як молодого батюшку (сміється). Та до Угроїд мій шлях проліг через Юнаківку. Там на той час звільнився приход, тож мене Владика й благословив у відрядження. Роботи у господарському плані вистачало, адже під церкву саме переобладнували місцеву колгоспну контору.

Це зараз існує Указ, що священик має не з’являтися наїздами, а жити на приході, адже потрібно щохвилини бути готовим служінню людям. Тож в Юнаківці посилено шукав житло, та безрезультатно. Річ у тім, що на початку дев’яностих переді мною там вже був один священнослужитель, який зумів увійти в довіру сельчан, зібрав кошти на Храм і обдурив їх. На жаль, буває й так. Бачите – на картині «Тайная вечеря» сидить 12 учнів Ісуса, і один з них опинився зрадником.

Цей обман залишив в місцевих людей рану і вони ставились до мене з недовірою, відтак з житлом допомагати ніхто не поспішав. Жив в тому ж приміщенні, що й служив, аж поки не прийшли холоди. І коли вже думав повертатися до Сум і час від часу приїздити до Юнаківки, в Угроїдах звільнилося місце священика. Тодішній директор місцевого цукрозаводу В.П. Уманський пообіцяв надати житло священику при умові його постійного проживання тут. Житло стало для мене важливими аргументом і 30 листопада 1996 року я перебрався сюди.

Скажу, що і в Угроїдах була певна недовіра, адже до мене тут з різних причин змінилося чотири батюшки. Звичайно, відразу обіцяний будинок не надали, довелося помандрувати, та згодом все налаштувалося і Угроїди стали моєю другою батьківщиною, сюди вже переїхали мої батьки, тепер і мені спокійніше.

- Ви проводите богослужіння, щодня до Вас звертаються люди. Яке питання вони задають найчастіше?

- На жаль, частіше звертаються не з духовними питаннями, як-то про сенс життя, а з практичними. Наприклад, коли приходять з організацією похорон, зрозуміло, особливо не поспілкуєшся, бо людина страждає, бо смерть близьких – це біль. Коли ж звертаються з проханням похрестити дитину – це вже подія радісна і тут поле для спілкування ширше.

Ще у 1999 році я задумався. От ми хрестимось, стаємо хрещеними батьками, але це все на рівні інтуїції, традиції і все. Насправді ж існує певна відповідальність хрещених батьків за тих, кого вони хрестять, та мало хто про це задумується. За прикладом далеко ходити не треба. Скажімо в Угроїдах проживає півтори тисячі жителів, з них тисяча – православні, хрещені люди, які згідно четвертої заповіді сьомий день мають присвятити Богу, прийти в Храм Божий, а бачимо тут 20-30 чоловік.

Тож я намагався донести перед обрядом хрещення права і обов’язки, проводив співбесіди, але людям це не дуже подобалось. Їх цікавить три питання: дата, час і ціна. В усякому разі, хоч трішки, але намагаюсь знайти підхід до людей, іноді доводиться починати все спочатку, адже нічого гріха таїти, в силу різних причин ставлення їх до православ’я за десятиліття змінилось.

На жаль, рідко молоді пари виявляють бажання вінчатися. Недаремно ж існує повір’я: «Як тривога – так до Бога», насправді корінь наших проблем значно глибше, чим нам здається. Часто чую: «Мені наврочили!» або «Мені пороблено!». А чому так сталося? Мабуть тому, що відсутній духовний захист, ми слабі або просто безпечні. Ми не розуміємо, що мало вранці встати, вмитися, причесатися, не менш важливо не лише тіло приготувати до нового дня, а й свою душу.

Тож таких конкретних питань про сенс життя задають вкрай рідко, за винятком, коли хтось знаходиться в «розслабленому» стані (посміхається). Тоді починають стукати у вікно серед ночі. Може й справді душа в ту мить в нього плаче, але після похмілля він цього вже не пам’ятає.

- Сенс життя в кожної людини свій чи він один на всіх?

- Мабуть на це питання кожен має відповісти собі сам, але відповідь треба перевірити. Наприклад існує класична відповідь: збудувати будинок, посадити дерево, виростити сина. Все це добре, але чи можна вважати сенсом життя будівництво будинку, якщо він може бути зруйнованим, доведеться змінити місце проживання? Все це тимчасове. Посадити дерево – справа благородна, але знову ж, скільки ми їх саджаємо, скільки й зрубуємо. Або коли людині Бог не дав дітей, невже її життя після цього немає сенсу?

Стародавні монахи, наприклад, не залишили після себе нащадків, але це були справжні світочі не лише духовні, а й державні, вони творили такі великі справи для народу, для держави, що імена їх стали безсмертними у віках.

Тож якщо до 40 чи 50 років людина вже збудувала, посадила і виростила, виходить далі немає сенсу жити? Відтак часто спілкуючись з пристарілими людьми, відчуваєш їх відчай, бо у них немає головного – віри, немає найвищого сенсу життя, який поширюється не лише на наше земне життя, а й здатен пройти за людиною навіть за поріг смерті.

Треба жити земним життям, але дивитись у вічність. На ці питання відповідає Євангеліє. Це перша святиня, яка потрапила мені в руки ще від бабусі. Може я й не розумів її спочатку, але вона відіграла велику роль в моєму житті. Тож якщо когось хвилює питання про сенс життя, я б рекомендував почитати це святе писання. І це не лише мій досвід, через Євангеліє до віри прийшло багато людей.

Зрештою, якщо сенс життя полягає в тому, щоб прожити його без зла в душі, з добром в серці, щоб тебе поважали оточуючі – це вже немало.

- Завжди цікавила ідея походження людини. Звісно, церква трактує це по-своєму, особисто Ви заперечуєте теорію Дарвіна?

- Так, заперечую. Як мені відомо, і сам Дарвін був у ній не надто впевнений. Кожен вчений видвигає гіпотезу в тій науці, яку представляє. Можна роками цю гіпотезу вивчати, розвивати, а потім, зрозумівши, що вона помилкова – спростувати. Сам Дарвін згодом визнав помилковість власної теорії, але знайшлися люди, яким вона була вигідна і розвинули її до ідеї.

Питання в тому, як подати той чи інший факт, подію. Можна сказати, що це незаперечна істина, а можна припустити, що це одна із гіпотез.

Це, наприклад, стосується дослідження Туринської плащаниці. Проведений вченими радіовуглецевий аналіз ніби показав, що вік її походження більш пізній, аніж той, про який говорить церква. Але ніхто не взяв до уваги, що монахи декілька разів занурювали її в олію, після цього цю свячену олію роздавали людям. Олія – це жива органіка, яка може вплинути на результат дослідження. Є ще безліч інших факторів, тим не менше деякі вчені встигли піддати сумніву походження Туринської плащаниці.

Тож до теорії Дарвіна ставлюсь скептично, я її не підтримую, адже Священне писання говорить, що все починалося зовсім по-іншому, не за теорією розвитку видів. Звичайно, це питання авторитетів. Якщо для мене авторитет – Слово Боже, то я на нього й спираюся у своєму світогляді. Якщо ж хтось думає по-іншому – це його право.

Інша справа, що деякі види в природі справді можуть видозмінюватись, під впливом змін навколишнього середовища з’являються нові види комах, відбуваються певні мутації у тварин. Це ж стосується і людської раси. Таке я можу допустити, але стверджувати, що Людина – створіння надскладне і надрозумне, дійшла до свого розвитку від тварини не берусь.

- А як Вам моя гіпотеза, що якщо і є якийсь Творець, то він один, а ось представники інших націй і народностей просто уявляють його по-своєму: буддисти – лисим, афро-американці – з темним кольором шкіри, християни – з бородою і так далі?

- З точки зору церкви, звичайно, Бог один – це найвищий постулат нашої віри. Інша річ, що дійсно, сприймання єдиного Бога різне. Наприклад, взяти іконографію, де зображення Ісуса Христа зустрічається різне, адже людина, що творе ікону, виражає своє розуміння Образу Божого так, як може. Тож не дивно, що на китайських іконах Ісус зображений з характерним для цієї нації розрізом очей. Якщо це Африка, то й Ісуса місцеві жителі бачать у негроїдному вигляді, але при цьому мова все-рівно йде про Христа. Від того, як ми розуміємо Бога, сам Бог не міняється, але наскільки ми його вірно розуміємо – це вже інше питання.

- Отче, хотілося б почути Ваше ставлення до творчості православних бардів?

- Я люблю слухати музику і в мене є записи деяких православних бардів. Мені подобаються пісні священника Сергія Кисельова, проієрея Олега Скоблі, матушки Людмили. Але коли з’являється декілька справді яскравих особистостей з розумними текстами, відразу на хвилі затребуваності, популярності виникає велика кількість напівправославних напівбардів. Тому скажу так – я за якість у творчості.

Чесно кажучи, у церкві ставлення до даної теми двояке: одні «за», інші категорично проти, мовляв, всі ці нововведення не варті уваги. Але давайте розмірковувати! Музика, як і телебачення, друковане слово – це важіль впливу на душі людські, а якщо ми говоримо про молодь – тим паче. Прийти до молоді з словом проповіді – ніхто тебе слухати не буде. Натомість я знаю, що дехто з них прийшов до віри, дізнавшись, що Костянтин Кінчев, не дивлячись на свою епатажність, став писати православні пісні. «Аліса», це достатньо важка музика, це ж стосується і Юрія Шевчука з «ДДТ», але що поганого, коли вони знайшли потрібні слова, які запали в молоду душу, значить їм це колись зарахується.

Тож я ставлюсь до цього позитивно, але до розумних меж. Не секрет, що серед молоді поширене поняття, що церква – для бабусь, що там нудно, що нічого не можна, що віруючі люди завжди насуплені, які тільки те й роблять, що гріхи та бісів вишукують. А з допомогою пісень вони бачать, що можна бути віруючим патріотом, нормальною, веселою людиною.

Відтак, якщо це правильне слово, яка западає в душу, нехай воно буде. Зрештою, це одна з форм проповіді. Ще апостол Павло говорив: «Я з іудеями був як іудей, з еллінами – як еллін. З усіма був всім, щоб врятувати хоч когось».

- Бачу, у церкві йде ремонт, та все ж може проведете невеличку екскурсію, повідаєте про його історію?

- Із задоволенням. Ось на цих настінних написах видно, що засновником храму є колежський реєстратор Микола Антонов. Наскільки я знаю, це була серйозна посада, до того ж він був поміщиком, тож на його кошти і збудовано у 1847 році цей храм, 165-річчя якого незабаром відзначатимемо. 

Навпроти є інший настінний напис, де згадується ім’я загиблого за віру і Царя у Російсько-Японській війні прихожанина на ім’я Василь. Мабуть він і справді прославився своїм подвигом, можливо його родичі пожертвували значну суму храму, але його ім’я внесли в список вічного поминання.

Як бачите, зараз храм знаходиться в стані капітального ремонту. Хотілося розпочати його на рік раніше, але через брак коштів не вдалося цього зробити, та все ж сподіваємося з Божою допомогою надати йому належного вигляду.

У 1933 році храм було закрито і від повного знищення його врятувало переобладнання в сільський клуб. Зруйнували купол і дзвіницю. Всі стіни забілили вапном, яке зробило свою справу, знищивши практично всі настінні розписи. Ікони, які бачите, пізніше принесли сюди місцеві жителі.

Вісім років тому ми відновлювали купол, але не вистачило коштів ні на розписи, ні на покриття, тепер ось взялися і за це.

Бачите цю могилу біля храму? Якихось документальних підтверджень немає, але за народними переказами колись чи то при будівництві, чи при ремонтних роботах з даху зірвалася людина і загинула. Її вирішили поховати тут.

Є ще версія, що це могила засновника храму Миколи Антонова, та як би там не було, а могила безіменна, та ми її впорядковуємо, поминаємо небіжчика на службах.

Коли починали відновлювальні роботи у 2001 році, нам допомагали місцеві підприємства, зокрема Наумівський спиртзавд і Угроїдський цукрозавод. Зовнішній ремонт робили до 160-річчя теж за допомоги цих підприємств. Спільними зусиллями тоді привели споруду в порядок, бо вона була у плачевному стані.

Сьогодні такого постійного спонсора немає, тож намагаємося робити все за рахунок людських пожертвувань, роботи теж виконують прихожани в силу своїх умінь і можливостей.

На місці колишньої сторожки зусиллями громади збудували церковний будинок, який необхідно було реєструвати в сільраді. Там, не довго думаючи, нарікли його адміністративним приміщенням. В основному ми використовуємо його як Хрестильний храм, проводимо тут співбесіди, а зараз, коли йдуть ремонтні роботи, проводимо служби, діє тут недільна школа. 

 

- Отче, яка Ваша найзаповітніша мрія?

- На жаль, ловлю себе на думці, що господарські клопоти по утриманню храму, приходу, віднімають багато часу і я мало приділяю часу собі як священнику. А бути священником - значить бути постійно в стані самоосвіти, підтриманні належного духовного рівня, адже люди йдуть до мене вирішувати саме духовні потреби.

Життя священника не зовсім вірно розуміють. Склався стереотип, що він нічого не робить, а коли треба – одягнув рясу, відслужив - зняв її, і все. Насправді ж я, як і кожен інший, повинен молитися вранці і ввечері, перед богослужінням і після нього, підтримувати в собі певний духовний настрій, адже лише він дозволяє на службі молитись так, щоб і присутні в той момент в церкві люди долучилися до моєї молитви. А це вимагає багато часу.

Тож моя мрія – в міру сил підтримувати добробут приходу, благоустрій храму та в першу чергу дбати, щоб його сприйняття все ж залишалося духовним. Хочу, щоб священство, як служіння, яке мені вручила церква, в міру сил і з Божою допомогою співпадало з обраним мною шляхом.