Мабуть, не знайдеться в Угроїдах того, хто не знав би Олександру Степанівну Маленко – колишнього директора місцевої школи, вчителя, яка виростила і виховала не одне покоління свідомих громадян радянського суспільства.

Все своє трудове життя присвятила Олександра Степанівна викладацькій справі, сіяла розумне, добре, вічне, вчила любити рідну землю, цінувати життя, поважати батьків, радіти сонцю; виховувала порядність, людяність, толерантність…свідомо і з повною самовіддачею працювала на перспективу, прививаючи вихованцям весь спектр високих духовних і моральних якостей – все, як вимагала і вчила тогочасна ідеологія, все – окрім віри в Бога. Навпаки, наскільки вистачало авторитету, знань і характеру переконливо проповідувала атеїзм, нав'язаний тогочасним режимом і підігрітий вірою в світле комуністичне майбутнє.

Та й не дивно, щоб відбутися в житті, вона мала бути саме такою, якою була, іншою вона просто не могла бути. Так управив Господь, бо знав - прийде час і всі свої знання, і високі моральні якості, і свій авторитет Олександра Степанівна спрямує зовсім в інше русло. І не лише це – вона віддасть всю себе служінню Богу, бо в своєму житті звикла робити все з повною самовіддачею. Так і сталося.

Олександра Степанівна потрапила в Угроїди з мальовничої Чернігівщини. Народилася вона 12 січня 1939 року в селі Володимирівка. Батько загинув на фронті, тому на ноги їх з сестрою піднімала і ставила одна мама.  

«Дивно, але в спогадах про дитинство і про маму, найчастіше пригадується як мама збирається до церкви, - пригадує Олександра Степанівна, - Як і більшість людей того часу, мама була глибоко віруючою людиною. В нашому селі церкву зруйнували, то вона ходила на богослужіння в інше село. Вдома було багато ікон, разом з мамою вони переїхали до мене в Угроїди, а після її смерті – лишились мені в спадок».

В 1956 році по закінченні місцевої школи допитлива і розумна Олександра вступила до Київського педагогічного університету ім. Горького (нині ім. Драгоманова). Вчилася блискуче, тому їй пророкували роботу в столиці. Та доля розпорядилася інакше. Існує думка, що коли Господь хоче зробити людину щасливою, то веде найскладнішим шляхом. Певно, Олександра Степанівна не виняток. 

…Нещасне кохання, вольове рішення, і квиток на поїзд разом з дипломом вчителя та направленням на роботу вже на руках…

«Приїхала, як то кажуть, у світ білий, - говорить Олександра Степанівна, - та тоді це було нормою життя. Житло будувалось, заробітна плата виплачувалась вчасно. А це є головним, коли тобі окрім власних сил немає на кого сподіватись».

Отак у 1961 році опинилась Олександра Степанівна в Угроїдах і справі виховання та навчання дітей присвятила все своє життя. Спочатку працювала вчителем музики та співів, потім – російської мови та літератури, а згодом, стала директором Угроїдської середньої школи,  другої за наповнюваністю учнями школи в Краснопільському районі. Разом з колегою, однодумцем і люблячим чоловіком Іваном Васильовичем Маленком виховали двох донечок.

Час невпинно рухав життя далі. Примару комунізму знищив коток перебудови, повністю руйнуючи ідеали тогочасної сучасності. Комуністична партія, така «велика і могутня» не змогла захистити своїх прихильників, змінювався режим, зі зміною якого відбулася зміна свідомості у багатьох представників того покоління. Така зміна свідомості відбулась і у Олександри Степанівни. Дорога її життя повела її до храму і відкрила їй віру в Те, що непідвладне часу і режиму влади, віру в Бога.

 «Спершу прийшла до храму  разом з учасниками хорового колективу. В той час угроїдський хор вже мав звання народного, от нам і запропонували спробувати співати в церковному хорі», - розповідає Олександра Степанівна. Та прийшовши до храму, вона стала не лише хористкою церковного хору, зовсім скоро вона зрослася з ним душею і стала невід'ємною його частиною.

Тепер і всі свої вміння, і весь свій час, і всю себе вона лишає саме тут. Здобута колись освіта знадобилася для виховання дітей у дитячій духовно-просвітницькій школі, Олександра Степанівна тривалий час допомагала отцю Сергію з вихованцями. Свої творчі здібності, притаманні їй як літератору, з задоволенням і натхненням використовує для написання газетних статей про життя православної громади. А маючи неабиякий хист до музики і співів, до краплинки віддає дарований Богом талант церковному хору.

 

 

«Прикро, що багато моїх однолітків живуть, думаючи лише про задоволення своїх примітивних потреб, і не замислюються над тим, до чого необхідно прагнути… У кожного завжди є право вибору. Я свій вибір зробив»

15 років – це час бурхливої юності. Це час, коли в жилах вирує кров, наповнена бульбашками емоцій, а на оточуючий тебе світ дивишся через рожеві окуляри романтизму. Це час безмежних мрій і бажань, а ті, що не розділяють твоїх захмарних поглядів, автоматично потрапляють в «спам», бо в стосунках з оточенням впевнено випирає «хто не з нами – той проти нас!»  Хто спробує стверджувати, що це не так, певно, просто не хоче пригадувати себе в такому віці.

Знайомство з юним послушником Іллінського храму Романом Глуховим руйнує цей укорінений стереотип.

Роману - 15, вісім з яких він є послушником олтаря. В час, коли його однолітки від великої любові до себе  ніжать себе на вихідних до обідньої пори під одіялом, він з 8 ранку вже на богослужінні, не рахуючи того, що від місця, де він проживає, до храму добрих півгодини ходу.

В своєму п'ятнадцятирічному віці його думки не обмежуються емоційністю сьогоднішнього дня, його роздуми про Бога і про вічне життя.

«Вперше я переступив поріг храму з батьками. Потім богослужіння відвідував разом з дідусем. Я дуже любив свого дідуся, тому прагнув брати з нього приклад в усьому», - ділиться Роман.

…Маленького хлопчика, що систематично відвідує богослужіння,  не помітити в храмі неможливо. Отак одного разу, коли під час молебню Роман стояв в храмі неподалік тогочасних послушників, з дозволу отця Сергія йому дали потримати кадило. Радості не було меж!

- Я тоді так радів, як, здається, ніколи раніше! Це було відчуття цілковитого щастя, - з щирим вогником в очах говорить хлопець.

Саме цей вогник не обійшов пронизливого  погляду отця Сергія. Потім цей вогник запалив в юному серці віру і відкрив йому двері у Святая Святих - Роман став послушником олтаря.

Його не цікавлять розваги розбещеної сучасності. Насамперед, він цінує моральні якості в людях, завжди має і відстоює свою позицію. Його послідовність лягла в основу авторитету, яким він користується у однолітків.

- У кожного завжди є право вибору. Я свій вибір зробив, - стверджує юний послушник. І Роман розповів, як раз і назавжди усвідомив мудро поданий настоятелем урок життєвих цінностей. Зміст якого полягав у важливості вибору і обмежувався єдиним питанням:

- Чи можна водночас сісти на два стільці, які стоять по різні кути кімнати?

– Ні, не можна, - зрозумів Роман. І з підтримкою Господньою впевнено тримається обраного серцем «стільця».

- Нам все дозволено, та не все корисно, - цитує Роман глибину біблейських істин, що стали його  життєвою позицією та сформували поведінку.

Найбільше, що зараз турбує п'ятнадцятирічного юнака, це мир і спокій в державі та здоров'я рідних і близьких йому людей.

Дуже хотілося б, щоб час не змінив його цінностей, а вогонь віри, що горить в його серці, з роками лише міцнів. Щоб кожен крок життя наближав його до того, до чого він прагне - до вічності, а зміст життя завжди слугував прикладом для оточуючих людей.