«Храм – це моя друга домівка, а церковний хор –моя друга родина. Разом ми не лише на хорах, ми живемо радощами і проблемами один одного і в повсякденному житті».

Про те що мрії здійснюються, Олександра Василівна Шульга переконалася з власного життєвого досвіду. Тільки раніше не розуміла, що відбувається все це не само по собі, а лише з благословення та за підтримки Господньої.

Шура Василівна, так звертаються до неї односельці, так її знають і в Іллінському храмі, є найстаршою в церковному хорі і по праву вважається його стрижнем, бо в своєму житті звикла бути саме ним. Подумаєте, що тут є спільного з мріями? А таки є…

 Народилася наша Шура Василівна в Угроїдах 17 січня 1938 року і з того часу з ними не розлучалась. Тут навчалась в школі, тут гартувала свій характер і реалізовувала себе в суспільстві, тут стала коханою дружиною і люблячою мамою.

Перше, про що мріяла Шура Василівна – це присвятити своє життя бухгалтерській справі. Тому після закінчення Угроїдської середньої школи вступала до обласного ВУЗу, та не поталанило. Пішла працювати на завод. А де ж іще працювати, адже Угроїди – селище заводське й іншого місця для роботи годі пошукати.

Та Господь, розгледівши її відверту щиру душу, благословив на здійснення заповітної мрії. Із заводу Шуру Василівну направили на курси бухгалтерів і омріяна професія вже зовсім скоро стала справою її життя. Невдовзі її призначили бхгалтером профспілки Угроїдського цукрокомбінату.

Хто родом з радянського часу, той може уявити, що! в той час на підприємстві значила профспілка: все культурне та спортивно-масове життя багато численного заводського колективу було під пильним зором саме цього робітничого об'єднання. Справлялася. Встигала і вдома, і на роботі. Адже на той час вже мала власну родину. Чоловік Шури Василівни – Володимир Омелянович – повністю розділяв ідейні погляди дружини, бо й сам був ватажком заводської комсомольської організації. Одружилися, в коханні виховали синочка і донечку.

В той час Угроїдський цукрокомбінат мав один з найвідоміших у районному масштабі хоровий колектив. Збиралися на репетиції, виступали з концертами, і, звісно, вся ця діяльність відбувалася під егідою профспілки, тобто без Шури Василівни тут не обходилось. Мало того, вона була ще й активним учасником цього хорового колективу.

Та час ішов і в 90-х на зміну ідейно-комуністичному радянському режиму прийшли інші часи, часи, які відкрили вільний доступ людям до церкви. І тут Шура Василівна згадала про свою другу заповітну мрію – співати у церковному хорі.

Саме тоді, з легкої руки отця Олександра Родіонова, який в той час був настоятелем приходу, основа угроїдського заводського хору дружно піднялася на клирос Іллінського храму. В їх числі була і Шура Василівна.

«Зразу в церковний хор нас пішло багато, та з часом частина відсіялася. Бо треба було визначатись: чи співати в церковному хорі, чи бути активним в заводській художній самодіяльності. Я обрала перше, адже це була мрія, - з непідробною гордістю в погляді говорить Шура Василівна, і вогник цієї гордості запалений в її очах свідомою і глибокою вірою, -  Коли знаходилась яка вільна хвилинка, ми збиралися на репетиції, вчили молитви, вчилися їх співати, бо нічого ще не знали і не розуміли. А зараз ми вже не співаємо, ми єдинодушно проживаємо богослужіння разом зі священиком».

Вона вважає, що глибину своєї віри унаслідувала ще з дитинства, від батьків. «Мої батьки були дуже віруючими. Мама свято виконувала всі церковні правила, завжди дотримувалась посту, молилася. Але в церкву повоєнної доби не пішла. Як і більшість людей того часу, не сприйняла «осучаснених» священиків. І нам не дозволяла. Молилася вдома», - поринає у спогади Шура Василівна.

А ще мама заборонила їй всупати в пролетарські організації, тому через мамину заборону школярці Шурі не судилося побути ні жовтеням, ні піонером, ні комсомольцем. Але це не завадило їй вирости щирою, доброю, чесною і порядною людиною та завоювати непохитний авторитет у односельців.

Кажуть, що талановита людина – талановита в усьому. То ж окрім дарованого Шурі Василівні таланту співати, вона наділена Богом неабияким талантом до вишивки.  «Вишивати люблю наскільки, що вечорами кидала всю роботу і вишивала, вишивала, вишивала…», - сором'язливо зізнається вона.

Нині її вишивки – це окраса Іллінського храму. Та й не лише храму. Неперевершені орнаменти, вишиті вмілою рукою Шури Василівни, оздоблюють святкове облачення настоятеля храму. І в кожному стьобочку кольорової нитки яскраво відображається її щира любов, а в кожному завитку – частинка її великого серця і глибоко віруючої чистої душі.