Немає двох людей, шлях яких до Бога був би однаковим, і кожен має пройти свій шлях сам – від початку і до кінця, треба тільки його знайти…

Вікторія Олександрівна Постова відноситься до тієї категорії людей, чий шлях бо Бога був тривалим.

Вікторія, так по-дружньому її називають вихованці, так її знають, і в Іллінському храмі, і на роботі. Тому не будемо обтяжувати себе офіціозом, а зупинимось саме на такому звертанні.

Народилась вона в селі Грабовське Краснопільського району 26 серпня 1973 року в радянській атеїстичній родині, тому свій світогляд формувала під гаслами марксизму-ленінізму. Потім родина переїхала в село Тур'я, де і проходило її і дитинство, і юність, і період фахового становлення.

«Моя мама характерна і вольова жінка, працювала вона директором місцевої школи, потім - головою села. Навіть не уявляю, як їй вдавалося суміщати такі посади, які вимагають повної самовіддачі, і виховання дітей, адже у батьків нас четверо. З іншого боку, діти таких батьків приречені бути взірцем, навіть якщо вони ой як від цього далекі. Поганий чи добрий, з них все рівно беруть приклад, а тому вони не мають права на помилку чи невивчений урок, не мають права навіть на простий дитячий вчинок, бо є єдина мотивація: як тоді можна робити зауваження іншим дітям, коли своїм ладу не даси. Тому пам'ятаю таке собі «серйозне» дитинство. Та все ж воно було щасливим, бо було воно не обтяжене інтернетом та штучним спілкуванням, а було живим і щирим», - ділиться вона.

Закінчивши школу, вивчилася Вікторія, як і її мама, на вчителя, шліфувала фахову майстерність в Тур'ї спочатку вожатою, потім – вчителем іноземної мови, а потім, як і мама, очолила педагогічний колектив, який свого часу видав атестат про освіту, стала директором школи в рідному селі.

«Бути директором школи, це втратити в собі вчителя. В той час початку двохтисячних (та й з часом мало що змінилось) директор школи – це, в першу чергу, господарник. Він має досконало володіти технологіями газопостачання та енергозабезпечення, бути гарним економістом, бухгалтером, будівельником, садівником, слюсарем, кухарем і кочегаром, пожежником і лаборантом, а вже потім - вчителем. Вистачило мене рівно на п'ять років, а потім я відчула, що глибше занурюючись в господарські справи починаю деградувати як фахівець. Та попри все, завжди згадую цей час з особливою теплотою, він багато чому мене навчив», - продовжує Вікторія.

 Після Тур'янської школи її трудова діяльність продовжилась в Краснопільському районному відділі освіти, працювала методистом з охорони дитинства. «Це був нелегкий шматок хліба. Та не можу не подякувати Богу за цей життєвий досвід: голодні, обділені батьківською ласкою діти, а часто просто покинуті, бо проміняні на пляшку горілки. Але з якою теплотою ці діти говорять про своїх батьків, як вони піклуються один про одного!, таке відношення рідко де зустрінеш у дітей, які виросли в нормальних умовах. Парадокс, але це правда життя», - продовжує далі. – «А далі, мабуть для балансу, запропонували очолити відділ у справах молоді та спорту райдержадміністрації, отака собі полярність», - посміхається вона.  – «Цьому досвіду в своєму житті не перестаю дякувати Богові, бо саме тут, разом з прогресивною молоддю Краснопільщини і почалися мої перші, спочатку зовсім несвідомі кроки до пізнання православної віри. У відділі ми організовували православні походи, наметові літні табори  православного спрямування, але більшою мірою через те, що це було на часі. Адже православна тематика дозволяла вигравати грантові кошти на молодіжні проекти чим забезпечувати і активний, і тематичний відпочинок молоді. Працювали на будівництві храму в селі Журавне Охтирського району, влаштовували трудовий табір в Ряснянському Свято-Дмитріївському монастирі, щорічно проводили православний похід від Грабовського Краснопільського району до Горналі Суджанського району, але щоб прийти в храм і лишитись там, певно, ще чогось не вистачало…»

Та прийшов час і до цього. Свій свідомий прихід до храму вона пов'язує не з кращим періодом в своєму житті: втрата рідних і близьких людей, спочатку батька, а потім двадцятирічного племінника щось перевернула в її душі, з'явилась маса питань, на які пішла шукати відповідь. Ось так Господь відкрив і їй дорогу до себе.

…В Іллінському храмі вона з 2012 року. Працює - в обласному центрі.  То ж, дорога до храму не завжди є простою. «Храм – це моя друга домівка. Чому саме цей? Для мене тут є щось особливо рідне, мабуть тому, що поряд батьківська хата. Якось, переступивши поріг Іллінського храму вперше, відчула, що маю лишитись саме тут. Запропонувала отцю Сергію свою допомогу у веденні дитячої церковної школи, він не відмовив, дав можливість спробувати, а сам непомітно, але мудро, спрямовував, підказував, вчив», - з щирою радістю в очах говорить Вікторія.

Для прихожан Іллінського храму Вікторія і дитяча церковна школа – це поняття нерозривні і нерозлучні, певно, що для самої Вікторії і її вихованців – теж. Бо влітку вони разом організовують мандрівки в природу і відпочинок у наметах, в інші пори року разом опановують основи православної віри, влаштовують тематичні конкурси, готують виступи на церковні свята та будують нові плани і з Господньою підтримкою та благословення настоятеля храму втілюють їх в життя. Школа живе і діє, постійно розвивається та поповнюється новими вихованцями.

Нині Вікторія впевнено говорить: «Я завжди відчувала те, що все, що відбувається в моєму житті, здійснюється за чиєюсь невидимою підтримкою, тільки раніше пояснити це собі нічим не могла, а, можливо, просто не хотіла…Але нині, оглядаючись назад, за кожен прожитий мною день, кожен свій крок дякую Богу, бо розумію, що це Він спрямовував мене Своєю люблячою батьківською рукою. Слава Богу за все».